Відправте осінь у дисбат

Відправте осінь у дисбат! –

Сховайте під берет сивини,

хай краще будуть хуртовини,

аніж розчулені слова…

Її я з жалем проведу,

у вічі гляну їй востаннє,

і все – застигну у льоду…

і все – ніколи не розтану!..

І хай – хоч миті, хоч роки…

Я – скло, я – золото, я – спокій,

ніколи вже не пустять соку

мої холодні сторінки!

Весни забавини легкі

мене ні за що не зворушать…

Роки мабуть на те й роки,

що можуть легко вбити душу.

Моя – то мармур і граніт.

От не розтане! Не розтане!

Та плаче сніг, такий останній,

а разом з ним і я, і світ…

Грязюк розплавлена кирза,

і дати, дати, мов солдати!

І що ж виходить – замерзав,

щоб розтавати, щоб розтати?!

Яка жахлива круговерть!

Але колись я все ж ослабну,

І вип’ю по краплині-краплі

жадану смерть, кохану смерть!

І то не буде дивний збіг,

Ані звитяга, ні відвага…

То буде дощ – достоту сніг,

осіння чорна рівновага…

Зима покине коло ніг

життя, розірване у клоччя…

І тане сніг, і тане сніг,

хоч дуже танути не хоче…

А вірші ці… о, ці вірші –

то тільки марення, то, власне,

обман і спокій передчасний

необережної душі. 

1999р.