СОН

Зима наснилась, і замерзлі квіти…

У вікнах – неба сірі вітражі…

А я бреду, й немає де зігрітись –

у цьому місті всі мені чужі…

Холодна ніч, і лабіринти вулиць…

Скульптура – чи то в парку, чи в саду…

Мені цікаво – я іду і щулюсь,

хоч холодно – однаково іду.

І вже ніколи з пам’яті зітерти

не зможу те, що бачив я тоді –

якийсь дивак, у небі розпростертий,

рукою гладив обрії тверді.

Я потім якось рвучко стрепенувся!..

Згадав – мороз, аж серце дотика…

І чомусь я до статуї торкнувся,

і стало чомусь гаряче рукам.

Ніхто у тому сні не був зі мною,

і не повірить, що о тій порі –

холодною, аж сизою зимою,

об білий мармур руки я зігрів…

Бо той же холод – він же камінь точить.

Скульптура в русі… певно, поспіша…

І очі дивні, очі дивні, очі –

від них ще й досі гріється душа.

Я все забув, так наче хто відсунув

той сон від мене… Лиш тепер мені

згадалося – той пам’ятник був Бруно,

його колись спалили на вогні…

1998р.