Холонуча пітьма…
і вітер! Вітер! Вітер
в холодні груди б’є оголені стовпи.
І так болять
землі її останні квіти,
що уночі вона і
стогне, і не спить,
і молить висоту і
зорі з порцеляни:
Укрий мене,
укрий… приспи мене, приспи…
А зорі з висоти
бояться навіть гялнуть.
І молиться дощу:
умий і окропи.
А місяць розсипа
своє холодне світло
уламками сердець
з розтрощеного скла.
І журиться земля:
відквітла я, відквітла,
осипалась,
збулась, і попелом взялась.
Я вже давно не
та, розхристана, розбита,
заплутались вітри
в моїх химерних снах.
Та гріють груди
ще мої останні квіти,
і марять уві сні:
весна, весна… весна!
І міняться ліси у
фосфоричнім світлі,
купається земля в
космічному дощі…
обривки марних
фраз нанизує на вітер –
і сиплються вони
сльозами на кущі.
Підійме сон мої
обшарпані вітрила…
У струни мрій
моїх поцілять скрипалі…
Зітхнуть останні
журавлині крила,
і тихо вмруть у
мене на чолі.
1998р.
Немає коментарів:
Дописати коментар