пʼятницю, 4 листопада 2011 р.

ПРОЩАННЯ ЗЕМЛІ

Холонуча пітьма… і вітер! Вітер! Вітер
в холодні груди бє оголені стовпи.
І так болять землі її останні квіти,
що уночі вона і стогне, і не спить,

і молить висоту і зорі з порцеляни:
Укрий мене, укрий… приспи мене, приспи…
А зорі з висоти бояться навіть гялнуть.
І молиться дощу: умий і окропи.

А місяць розсипа своє холодне світло
уламками сердець з розтрощеного скла.
І журиться земля: відквітла я, відквітла,
осипалась, збулась, і попелом взялась.

Я вже давно не та, розхристана, розбита,
заплутались вітри в моїх химерних снах.
Та гріють груди ще мої останні квіти,
і марять уві сні: весна, весна… весна!

І міняться ліси у фосфоричнім світлі,
купається земля в космічному дощі…
обривки марних фраз нанизує на вітер –
і сиплються вони сльозами на кущі.

Підійме сон мої обшарпані вітрила…
У струни мрій моїх поцілять скрипалі…
Зітхнуть останні журавлині крила,
і тихо вмруть у мене на чолі.

1998р.

Немає коментарів:

Дописати коментар