ДОЩ

Цей день (уже нікому не потрібний)

у сірий колір розфарбує дощ,

і тиша упаде на краплі срібні

у сірому безлюдді сірих площ…

тих сірих площ, яким немає краю,

і ти до мене прийдеш у плащі –

Не відчиню – мене вже тут немає.

Мене немає. Тут лише дощі.

І є туман, хоча його й не видно.

Він сірих днів статист і діагност.

А ти пішла. То, певно, вже не вийде

за теплі дні сказати теплий тост.

Бо ти пішла, повісивши на груди,

рясний грози разок поверх плаща.

Я не кажу, що вже тебе не буде.

Ти просто подалася по дощах…

І скімлить тиша. І гудуть антени.

І як охопиш це велике ВСЕ?

А ти колись повернешся до мене,

і райдугу з собою принесеш.

Ти не простиш, у вічі скажеш правду.

Ти не простиш і я вже не прощу.

Й нехай дял інших райдуга – це радість,

для мене це – істерика дощу.

1999р.